Грандж (англ. Grunge) — музичний напрям, піджанр альтернативного року. Виник у середині 1980—х років у передмістях Сіетлу (штат Вашингтон, США), що зумовило альтернативну назву напрямку — «Звук Сіетлу» (англ. "Seattle Sound"). Формування гранджу відбувалося під впливом хардкор-панку, важкого металу та інді-року. Для гранджу є характерними перевантажене звучання електрогітар, часті зміни музичної динаміки протягом композиції, а також надривний вокал або вокал з характерним розтягуванням слів.

Грандж
Стилістичні походження Хардкор-панк, важкий метал, Інді-рок
Походження Середина 1980-тих років, Сіетл, США
Типові інструменти Електрогітара, бас-гітара, ударна установка
Популярність Перша половина 1990-тих років

У 1980—х центром розвитку музичного напрямку була незалежна студія звукозапису Sub Pop. Комерційний успіх прийшов до гранджу на початку 1990—х років після паралельного виходу двох досить несхожих за звучанням альбомів Nevermind гурту Nirvana та Ten гурту Pearl Jam. Успішні продажі цих записів сприяли зростанню популярності альтернатвного року та врешті решт призвели до визнання гранджу найбільш популярним напрямом рок-музики 1990—х.[1] Більшість грандж-гуртів втратили популярність наприкінці десятиріччя, однак їхній доробок продовжує впливати на розвиток сучасної рок-музики.

Походження назви

Слово грандж (grunge) наймовірніше походить від прикметника grungy[2] з американського сленгу, який має значення «брудний, неохайний». Перше вживання терміну грандж для визначення музичного напрямку Сіетлу приписують одному з родоночальників стилю — вокалісту гуртів Green River та Mudhoney Марку Арму, а популяризацію — засновнику студії Sub Pop Брюсу Павітту, який застосовував його по відношенню до Green River.

Характеристика

Характерне звучання музики гранджу визначається його походженням від змішування елементів панку та важкого металу. Типове для панку жорстке «брудне» звучання через вплив важкого металу стало більш складним та мелодійним, темп музики значно уповільнився[1]. Інструментарій гранджу складається з класичного набору — одна чи декілька електрогітар, бас-гітара, ударна установка. При цьому гітарний звук у більшості випадків піддається деформації за допомогою звукових ефектів — дисторшну, фузз-боксу та акустичного зворотнього зв'язку.

Тематика пісень

Більшість композицій гранджу сповнені відчаю та звертаються до проблематики соціальної відчуженості, апатії, неможливості самореалізації, занепокоєності майбутнім. У своїй творчості грандж-музиканти висловлюють незадоволення станом суспільства та його упередженим ставленням до потреб особистості. У цьому плані грандж наслідує протестну ідеологію панку та є відзеркаленням настроїв американської молоді періоду свого розквіту[1].
Водночас, деякі грандж-пісні мають іронічні та сатиричні тексти, нерідко об'єктом висміювання ставала естетика ґлем-року[3].

Субкультура гранджу

Зростаюча популярність гранджу серед молоді очікувано спричинила появу на початку 1990—х окремої молодіжної субкультури. Як і у випадку інших субкультур, що розвивалися на основі того чи іншого музичного напряму, представники субкультури гранджу — гранджери (англ. grungers в Британії або англ. grungies в США)[4] намагалися максимально наслідувати музикантів своїх улюблених гуртів в усьому, від стилю одягу до світосприйняття.

На противагу представникам популярних у 1980—х рок-течій, насамперед ґлем-року, музиканти грандж-гуртів уникали застосування на свої концертах будь-яких візуальних (світлових або піротехнічних) ефектів та не розробляли для своїх виступів окремих сценічних образів. Своїм сценічним одягом вони підкреслювали єдність зі своєю аудиторією, яку на перших етапах розвитку гранджу здебільшого складала молодь з робітничих родин невеличких міст Північного Заходу США. У документальному фільмі Hype! 1996 року зазначається, що метою ранніх виступів сіетлських грандж-гуртів було не розважати, а «відірватися».[3]

Типовий одяг сіетлського грандж-музиканта складався з блакитних джинсів, теніски та теплої фланелевої сорочки, тобто відповідав повсякденному вбранню мешканців цого регіону з досить прохолодним кліматом. Варіантами вбрання були штани (або шорти) та сорочки (або теніски) темних кольорів. Все це купувалося в найдешевших магазинах знеціненого одягу або, навіть, в магазинах секонд-хенду. Пізніше, коли субкультура гранджу набула популярності і знайшла своїх прихильників серед заможних верств населення, до естетики гранджу звернулися представники індустрії моди. Відомі виробники молодіжного одягу почали випускати колекції грандж-одягу, речі з яких виглядали підкреслено дешевими, але продавалися за досить високу ціну.)[4] Бред Моррелл у своєму дослідженні «Nirvana та звук Сіетлу» пізніше писав: «У той час світ високої моди, який важко назвати реальним світом, вирішив, що грандж — це шикарно. Дизайнери розробили дурнуваті моделі светрів ціною по 500 доларів кожний, точні копії десятидоларових.»

Ранній розвиток (1986—1990)

<-Обкладинка альбому Deep Six

Появу гранджу як відомого широкому загалу музичного феномену пов'язують з випуском у 1986 році студією звукозапису C/Z Records альбому Deep Six, до якого увійшли записи шести сіетлських гуртів — Green River, Soundgarden, The Melvins, Malfunkshun, Skin Yard та The U-Men. Для більшості з цих гуртів збірка стала першим випущеним студійним записом. Вибір творів саме цих виконавців для об'єднання на одній платівці пояснюється схожістю звучання їх музики, яку не можна було віднести до будь-якого з відомих музичних стилів, але можна було характеризувати як суміш панку та важкого металу.

В цьому році вийшов перший альбом гурту Green River Dry As a Bone. Альбом був випущений створеною Брюсом Павіттом студією Sub Pop, місією якої було взначено просування «звуку Сіетлу». Згодом флагманським гуртом студії стала найбільш успішна грандж-група 1980-х Mudhoney, створена музикантами Green River після розпаду останньої. Оригінальне звучання сіетлських гуртів та грамотна політика Sub Pop з популяризації їх музики за декілька років зробило Сіетл столицею андеґраундної музики, до якої з'їзжалися гурти з інших частин США, переймаючи гранджове звучання та стиль.[3]

Період розквиту (1990—1994)

Входження гранджу до мейнстриму музикальної культури пов'язують з підписанням наприкінці 1980-х гуртом Soundgarden контракту зі звукозаписуючою студією A&M Records. Контракти з великими студіями також уклали Alice in Chains та Screaming Trees, а в 1990 році — Nirvana. Сам факт підписання контрактів з великими звукозаписуючими компаніями свідчить про перетворення гранджу на складову масової культури, однак справжня широка відомість приходить до цього музикального напряму з випуском у вересні 1991 року альбому Nirvana Nevermind. Альбом, на який продюсерами покладалися досить невеликі надії, виявився надзвичайно успішним — наприкінці 1991 його продажі сягали 400 тисяч примірників на тиждень. А вже в січні 1992 року Nevermind сягнув першої сходинки рейтингу Billboard 200.[6] Пісня, що презентувала грандж світові:
"Smells Like Teen Spirit" (1991)


Успіх альбому Nevermind став справжнім сюрпризом для музикальної індустрії. Пізніше один з керівників студії Geffen, що випустила цей диск, Гері Герш писав: «Ті, хто зараз стверджує, що заздалегідь знав, наскільки цей диск стане популярним, кажуть неправду». Nevermind не лише популяризував грандж, але й довів « культурну та комерційну життєздатність альтернативного року загалом.» Успіх альбому Nirvana привернув увагу меломанів до «звуку Сіетлу» і по результатах 1992 року до сотні найбільш успішних музичних альбомів за версією Billboard також увійшли Dirt гурту Alice in Chains, Ten від Pearl Jam, Badmotorfinger гурту Soundgarden, а також альбом Temple of the Dog, записаний спільно музикантами Pearl Jam та Soundgarden. Причому Ten став не менш успіщним за Nevermind — на кінець літа 1992 року він розійшовся сукупним тиражем понад 4 мільйони примірників.

Піком світової популярності гранджу вважаються 1992-93 роки. Протягом цих років музиканти провідних грандж-гуртів активно гостролюють, збираючи тисячі прихильників на концертних майданчиках по обидва боки Атлантики, їх творчість та особисте життя активно обговорюється в друкованих ЗМІ, на радіо та телебаченні. У цей же період на музичному горизонті один за одним з'являються нові або до цього часу маловідомі грандж-виконавці.

Падіння популярності гранджу

До зменшення популярності гранджу призвела ціла низка внутрішніх та зовнішніх факторів. З одного боку значний комерційний успіх музичного напрямку створив суттєве внутрішнє протиріччя. Виходило, що музиканти, які здобули прихильність молоді не в останню чергу за рахунок демонстративного протесту проти тотальної комерціалізації усіх сфер життя, стали невід'ємною і досить прибутковою складовою шоу-бізнесу. З іншого боку, в середині 1990—х на музичному небосхилі з'явилися нові стилі — в Північній Америці сходила зірка пост-гранджу з його м'якішим, розрахованим на більш широку аудиторію, звучанням, а на Британських островах набирав популярності брит-поп, який своєю життєстверджуючою позицією у певному сенсі став протилежністю гранджу. Врешті-решт грандж став зайвим доказом того, що вкрай рідко той чи інший напрямок рок-музики може утриматися на вершині успіху більше трьох років.

Від початку широкої популярності гранджу уособленням його субкультури був лідер Nirvana Курт Кобейн, тому не дивно, що завершення ери гранджу прийнято пов'язувати у часі з самогубством Кобейна у 1994 році. Того ж року вийшло декілька ще по-справжньому комерційно успішних альбомів розкручених грандж-гуртів, останні ж повноцінні грандж-альбоми, що пройшли поміченими музикальним загалом, датуються 1996 роком.

Найвідоміші грандж-гурти
…з Сіетлу та передмість
Alice in Chains
Green River
The Melvins
Mother Love Bone
Mudhoney
Nirvana
Pearl Jam
Screaming Trees
Soundgarden
Temple of the Dog 
…з інших міст
Babes in Toyland (Міннеаполіс, Міннесота)
Hole (Лос-Анджелес, Каліфорнія)
L7 (Лос-Анджелес, Каліфорнія)
Stone Temple Pilots (Сан-Дієго, Каліфорнія)

Найвідомішим українським грандж-гуртом є "Димна Суміш"